Святые Ангелы обитают на Небе, в мире невидимом, духовном. Почитание святых Ангелов в церкви столь же древнее, как и сама Церковь. В Ветхом Завете пророк Моисей, получивший от Бога заповеди, в то же время принял от Него повеление поставить во Святая Святых золотые изображения Херувимов. (Исх. 37, 7-9). С древних времен прославлен своими чудесами Архангел Михаил на Руси. Наши глубоко верующие предки благоговели пред Ангелами, ибо через них нам особенно помогает Бог. В благодарность строили храмы в честь Небесных Вестников.
Один из таких храмов во имя Святого Архистратига Михаила и прочих Небесных Сил бесплотных построен в селе Ракитном Нововодолажского района Харьковской области. В 2005 году исполнилось 200 лет со дня освящения храма. Эта церковь в стиле классицизма была построена в 1805 году, стараниями боголюбивого полковника Михаила Матвеевича Куликовского (1756-12.03.1832). На старых, еще дореволюционных фотографиях слева от неё видна колокольня, которая не сохранилась. "Архитектура сооружения лаконична, выразительна и монументальна. Двухъярусная колокольня, возведенная одновременно с церковью, утрачена. Памятник — один из лучших сооружений подобного типа на украинской земле". Это цитата из книги "Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР" (т.4, Киев с. 116).
Сквозь столетия, пронесшиеся над этой землей огненными вихрями войн, разрушений, гонений вновь и вновь сокрушавшими все то, что с любовью к Богу и родной земле созидал человек в исторически короткие моменты затишья, — сквозь все это прошел храм, как символ неистребимого стремления человека к духовным вершинам, как память о душах и руках его строителей — местных жителей.Юбилейная дата — повод заглянуть в прошлое.
Село Ракитное — точка на карте Слобожанщины
Село Ракитное расположено на левом берегу реки Мжа, в пятнадцати километрах от районного центра Новая Водолага, в трех километрах от железнодорожной станции
Ордовка и в пяти километрах от того дорогого каждому христианину слободского края места, где явилась икона Божьей Матери Озерянская.
Красивое, живописное село, уютно расположившееся на возвышенности, окруженное раздольем полей и тенистым лесом. Эти земли с давних времен привлекали к себе людей. Именно здесь проходил некогда край земли православной. На юго-востоке за рекой Мжой (Межа) властвовало мусульманство, язычество. Разлом вер делал опасной жизнь любого христианина на берегах этой тихой и живописной реки. Вместе с тем, казаки-переселенцы из правобережной Украины уходили не только от экономического и национального гнета польской шляхты, но, может быть, в первую очередь от гнета католического. Наши далекие предки селились здесь еще во времена правления царя Алексея Михайловича, отца Петра I.
Переселенцы из Правобережных украинских земель основывали свои слободы, села, хутора, города на раздорожье Дикого поля, граничащего с Россией, Речью Посполитой и Крымским ханством. Сюда же бежали из-под гнета крепостничества русские крестьяне, в основном из Черноземья. Так рождалась Слободская Украина. Заселение Слобожанщины сопровождалось борьбой с набегами татар. Этим была вызвана необходимость строительства укрепленных линий крепостей: Белгородской, Изюмской, Украинской. Исследователь истории Слобожанщины Дмитрий Багалей упоминал крупные набеги татар на Слобожанскую землю, имевшие место в 1680 и 1691 годах. Татары нападали ордами, насчитывающими до пяти тысяч человек. В 1680 году казаки во главе с полковником Григорием Донцом разбили татар под Харьковом. В 1687 году Григорий Донец нанес удар по Азовской орде, которая жгла и разрушала населенные пункты Харьковского и Изюмского казацких полков. Но в 1689 году татарам удалось разрушить Новую Водолагу. В те годы для обороны южных границ Российского государства были возведены крепости: Цареборисов, Савинск, Балаклея, Лиман, Змиев, Соколов, Валки, Новый Перекоп, Ольшаны, Водолага и др. В ходе строительства этой Новой линии казаки Харьковского полка под руководством Григория Донца укрепили слободы Новая и Старая Водолага острогами.
Между острогами (крепостями) постепенно возникали новые поселения. Так родилась и слобода Ракитное. Название происходит от слова "ракита" (верба); заросли ракит распространены в долинах и берегах реки Мжа. Дмитрий Багалей писал, ссылаясь на ведомости 1749 года об окружных казацких землях, что в семи верстах от Мерефы было основано село Ракитное лет пятьдесят назад. Значит, Ракитное основано в 1699 году. Эту дату называют и данные, представленные Институтом истории Украины. Впрочем, и Д. Багалей, и другие источники называют основателем села полковника Григория Донца, который, как известно, умер в 1690 году. После его смерти Харьковский полк возглавил младший сын — Федор Григорьевич Донец-Захаржевский. Эту должность он занимал до своей кончины в 1705 году. Если дата возникновения Ракитного 1699 год — соответствует действительности, то основателем села следует считать Федора Донец-Захаржевского. Известно, что после его смерти Ракитным владела вдова полковника и сын Иван Федорович.
В 1711 году во время Прутского похода Петра I в свите князя Дмитрия Константиновича Кантемира, молдавского дворянина, на Слобожанщину прибыл Прокопий Куликовский. Волох по происхождению, он становится Харьковским полковником. Прокопий Куликовский был родоначальником знаменитого слобожанского рода Куликовских. А родовым имением Куликовских на протяжении полутора столетий являлось Ракитное. Земельной собственностью Прокопий Куликовский был награжден грамотой Петра I. После смерти полковника имение и соседнее село Борки унаследовали его сыновья Юрий Прокопьевич и Матвей Прокопьевич Куликовские. Владельцы Ракитного — вдова Донец-Захаржевского и его сын Иван продали село липецкому сотнику Черняку. А после смерти сотника до 1746 года Ракитным владела его вдова, которая вышла замуж за подполковника Куликовского и передала село в наследство мужу.
В 1778 году Ракитное насчитывало уже 93 двора, где проживало черкасс (украинцев): мужчин 507, женщин 510 душ. В "Межевой книге земельного владения Валковского уезда" детально перечисляется, какие деревья росли тогда в лесу: сосны, ели, дубы, клены, березы и другие породы. В лесу водились медведи, волки, дикие кабаны, лисицы, горностаи, куницы, лоси, косули, тетерева, глухари, перепела. Южная межа села проходила по речке Мжа, а северная — по речке Мокрая Ракитная, от которой осталось только название села, расположенного в четырех километрах от Ракитного. А в тех реках водились сомы, судаки, лещи, лини и еще десяток видов рыб. На 1085 десятинах пахотной земли жители Ракитного выращивали пшеницу, просо, ячмень, овес, свеклу, морковь, редьку, капусту, горох, картофель, брюкву, огурцы, бахчевые и другие культуры. Население занималось хлебопашеством, огородничеством, бахчеводством и садоводством. А зимой — ткачеством из овечьей шерсти и конопли, лозоплетением, гончарством, кузнечным промыслом и рукоделием. В те времена в сентябре в Ракитном проходили ежегодные ярмарки, собиравшие купцов и население со всей округи. В 1761 году Военная коллегия назначила Харьковским полковником Матвея Куликовского. А в 1767 году после ликвидации казачьих полков он стал предводителем харьковского дворянства. Сын Матвея Прокопьевича — Михаил Матвеевич — был полковником, Валковским предводителем дворянства. Именно он унаследовал после смерти отца Ракитное.
История рода дворян Куликовских
Родоначальником знаменитого слободско-украинского рода Куликовских был Прокопий Куликовский (II половина XVII? — 1727?), происходивший из молдавского дворянства и выехавший в Российскую империю во время Прутского похода Петра I в 1711 году в свите князя Дмитрия Константиновича Кантемира. Род последнего, вспыхнув в истории российской словесности именем поэта Антиоха Кантемира, тихо угасает в никому неизвестной Рогани. По городам и весям обширной православной империи расходятся в поисках службы, славы и богатства родовитые беженцы. Авторитет Прокопия Куликовского в окружении князя Кантемира, судя по всему, был очень высок, а служба его достаточно высоко ценилась царским правительством, поскольку уже в следующем 1712 году он занимал высокую должность Харьковского полковника, несмотря на то, что харьковская старшина выражала свое недовольство таким назначением. Служба Прокопия Куликовского была вознаграждена грамотой Петра I на земельную собственность, значительно расширившуюся, благодаря энергичности полковника.
Из потомства Прокопия Куликовского известно три сына. Старший — Константин Прокопьевич Куликовский — погиб в 1719 году при невыясненных обстоятельствах. Второй сын П. Куликовского — Юрий Прокопьевич Куликовский — по грамоте Петра I от 1727 года (вероятно в этом году или накануне умер его отец) унаследовал все имения отца. Он был жив еще в 1779 году, но согласно описи Харьковского наместничества числится лишь почему-то владельцем с. Борки. Вероятнее всего, что отцовское наследство было поделено между ним и младшим братом — Матвеем Прокопьевичем Куликовским (1711 — конец XVIII века), наиболее известным из наследников Харьковского полковника. Матвей Прокопьевич Куликовский был последним Харьковским полковником (1761), а после ликвидации полкового деления Слобожанщины избран предводителем дворянства Харьковской округи, что свидетельствовало о его большом авторитете в среде украинского дворянства.
К этому времени Куликовские были одной из богатейших семей Слободской Украины и прочно утвердились среди украинской аристократии. Этому в значительной мере способствовали и два брака Матвея Куликовского.Первым браком Матвей Прокопьевич был женат на Пелагее Степановне Родзянко, дочери Хорольского сотника (1723-1735) и Миргородского полкового обозного (1735), т.е. человека, занимавшего высокие должности среди казацкой старшины. Род Родзянок принадлежал к самым верхам малороссийской старшинской элиты и был связан родством с такими старинными родами, известными еще в период Хмельнитчины, как Матросы, Костенецкие, Бороздны, Оболонские, Свечки и ряд других. Родная сестра жены Куликовского — Татьяна Степановна — была супругой генерального судьи Демьяна Васильевича Оболонского. Первая жена Куликовского — Пелагея Степановна — умерла, очевидно, в молодом возрасте, поскольку в 1746 году Матвей Прокопьевич женился второй раз на вдове липецкого сотника Черняка, которая и принесла ему в приданное с. Ракитное, ставшее родовым имением Куликовских.
К концу XVIII века в описании Харьковского наместничества этот населенный пункт назван слободой, в которой проживало 459 душ. Кроме Ракитного Матвей Прокопьевич Куликовский владел с. Николаевка Валковского округа (157 душ) и селом Чепель Изюмского комиссарства (463 души), а также одним из пяти частновладельческих кирпичных заводов Слобожанщины. Куликовские, как иностранные дворяне, были внесены в 4-ю часть "Дворянской родословной книги Харьковского наместничества", поскольку происходили из Валахии и их род был известен там до 1600 года. (В эту книгу внесены все дворяне иностранного происхождения, проживавшие и имевшие земли на Слобожанщине). Условием включения в Родословную книгу было наличие до 1600 года дворянства у предков ныне живущих в пределах империи представителей теперь украинского рода. Права их должны были быть обязательно подтверждены в Герольдии, как и герб, принадлежащий ранее роду и на который теперь они теперь имели право в Российской империи, как ее дворяне, иностранного происхождения.
Следующие поколения Куликовских еще более упрочили связь своего рода с украинской элитой. Дочь Матвея Куликовского — Мавра Матвеевна — была второй женой бунчукового товарища Василия Андреевича Полуботка (? – 28/29.VI.1769). В.А. Полуботок — это внук наказного гетмана и черниговского полковника, украинского национального героя Павла Леонтьевича Полуботка. Через сестру Василия Андреевича — Прасковью Андреевну Полуботок (в замужестве Коробовская) — род Куликовских породнился еще с рядом знаменитых в истории Украины родов: Белухами-Кохановскими, Иваненками, Капнистами, Муравьевыми-Апостолами и др. Мавра Матвеевна Полуботок была известна своей благотворительностью. Так в 1808 году она пожертвовала 2000 рублей (по тем временам огромные деньги) на Новгород-Северскую гимназию. Сын М.П. Куликовского — Михаил Матвеевич полковник, валковский уездный предводитель дворянства унаследовал после отца Ракитное.
Имение Куликовских в с. Ракитном — жемчужина русского классицизма
Михаил Матвеевич Куликовский службу начал с 1769 года в чине сержанта. С 1803 по 1816 гг. предводитель Валковского уездного дворянства. Именно ему принадлежала честь капитального переустройства имения отца. Он возвел новую усадьбу — роскошный одноэтажный дом с колоннадой в дорическом стиле, лоджиями, флигелем.
Архитектор Г. Лукомский, путешествуя по Слобожанщине в первые годы ХХ века, был восхищен усадьбой Куликовских. В своей книге "Старинные усадьбы Харьковской губернии", изданной в Петрограде в 1917 году, Г. Лукомский пишет: "По своей архитектуре дом производит чрезвычайно приятное впечатление. С обеих сторон украшенный колоннадой, он очень логичен и уютен по плану".
Дорические канелированные колонны, колоннады образуют ряд удлиненных лоджий, изящные окна удлиненных пропорций, великолепные модульные карнизы. Дом поставлен на очень низкий цоколь, поэтому пропорции его имели уютный характер. Удачна обработка боковых выступающих частей рустами и пилястрами. Внутри хороши створки дверей и великолепны внутренние старинные ставни. Кроме панского дома, Михаил Матвеевич построил конюшню, псарню, птичник, оранжерею, скотный двор, выездную площадку. Возле дома был разбит огромный сад с террасами, прудами и беседками. Усадьбу украшали дубовая роща и парк, где росли диковинные деревья, в том числе много редких хвойных пород.
Женой М.М. Куликовского была дочь генерал-лейтенанта Антона Злотницкого-Людгарда. Дети его от первого брака: Александр (1798), Варвара (1800) была замужем за артиллерийским поручиком Иваном Андреевичем Зарудным, Анна (1804), Мария (1805), Елизавета (1807). Дети от второго брака: София (1810) в замужестве Хлопова, Елена (1812) в замужестве Перекрестова-Осипова, Елизавета (1813). София Хлопова упоминается в клировой ведомости за 1849 года: "От помещицы полковницы Софии Хлоповой безмездно доставляются для Богослужения просфоры благовидные". (Ф40 оп 110 ед.хр. 1129)
Печальна история имения Куликовских. После смерти М.М. Куликовского все имущество его перешло к двум дочерям его Хлоповой и Пекрестовой-Осиповой. Хлопова променяла Ракитное Андрееву. Последний умер бездетным. Претенденты на село, в т.ч. графиня Верзилина, не добились признания имения за ними. Кем-то было составлено поддельное завещание, и в итоге имение как выморочное, поступило в казну, передано Министерству земледелия (около 1880 года). К этому времени относится переделка построек и, даже, хищение имущества. Главный дом, который отстоял местный помещик П.И. Палицын, остался таким же, как прежде. Снесены были до основания трехэтажный простой архитектуры флигель, конюшни, оранжереи. Все это было разобрано на кирпич, доставали его еще из каких-то подземных ходов. В доме была военно-ремонтная канцелярия, потом он служил дачею института, позже перебралась сюда детская колония. В начале ХХ века, благодаря стараниям генерала Зарудного, здесь была открыта школа садоводства. В 1915 году в ней обучалось 32 человека. Школа сотрудничала с Ракитянским лесничеством, возглавляемым лесником Д.А. Данилевским. Отсюда во многие уголки Российской империи отправлялись сеянцы и саженцы редких лиственных и хвойных пород, в том числе крымской сосны, кустов, плодовых деревьев. Большая часть земли в с. Ракитном принадлежала Штабс Ротмистру Палицыну П.И. (1500 десятин 1810 кв.сажень) и надворному советнику Александру Никоновичу Андрееву (1396 десятин 780 кв.сажень). Другие землевладельцы Ракитного: Харьковский Потомственный Почетный Гражданин Никита Акимович Павлов (453 десятины 2220 кв.сажень) (сейчас его именем называется один из районов Харькова — Павловка), Харьковской третьей гильдии купец Иосиф Иванович Ващенков (395 десятина 3300 кв.сажень), Государственный крестьянин Степан Иванович Бобловский (173 десятины 1080 кв.сажень). (Ф25, оп 19, ед.хр. 1358, 1359, 1360, 1361, 1362, 1363, 1364) Дочь Куликовского Перекрестова-Осипова в 1851 году владела винокурней в с. Ракитном.
Как бы не менялся облик усадьбы, но украшением ее всегда была церковь.
Дом, посвященный Богу
Героизм борьбы за Слобожанский край был неотделим от героизма борьбы за православную веру. Закономерно: везде рядом с крепостями военными возникали крепости духовные — храмы.Первое письменное упоминание о Архангело-Михайловском храме датируется 1712 годом. Вероятней всего, это была деревянная церковь, потому что новое упоминание церкви указывает на ее постройку в 1762 году, которая тоже была деревянной. Вот как описывается церковь в клировых ведомостях за 1804 год "Церковь деревянная. Построена 1762 года. Не совсем крепкая. На месте оной созидается каменная. Престол один Архангела Михаила. Колокольня деревянная, крепкая, на ней колоколов пять: 1-й — 14 пудов и 15 фунтов, 2-й — 2 пуда и 2 фунта, 3-й — 1 пуд и 20 фунтов, 4-й и 5-й по полпуда". (Ф40 оп 110 ед.хр. 1107)
В 1805 году на средства полковника Михаила Матвеевича Куликовского была построена новая церковь, каменная, освящена 8 ноября (по старому стилю) преосвященным Христофором (Сулима) Епископом Слободско-Украинским и Харьковским. Новая постройка — настоящее чудо архитектуры. Внешне храм круглый с двумя выступающими со стороны паперти и алтаря портиками. Первый портик — с выступом, второй — плотнее примыкает своими колоннами к телу здания. Венчает его купол на барабане с прорезанными в нем окнами. Григорий Лукомский писал: "Церковь связана с домом в одно архитектурное целое. Композиция ее очень благородна и красива". Храм был очень богато убран. Интерьер украшали: решетка аналоя в стиле ампир, большое серебряное паникадило, маленькое паникадило в стиле Елизаветинского барокко, местные иконы в старинных резных рамах (очевидно местных школ), лик Спасителя, типа Гвидо Рени, в серебряном окладе. Иконостас был синий с золотыми полосами (позже весь позолочен). Вместо иконы "Тайная вечеря" была звезда, вместо "Голгофы" — "Господь Саваоф". Позднее эти иконы были замены другими. Надо отметить, что внутри церкви были захоронены ряд лиц из рода Куликовских и им были поставлены памятники-надгробия.
Еще грациознее была возведенная подле храма в 1827 году двухъярусная каменная колокольня. Первый ее ярус окружали колонны, второй — украшали плоские пилястры. В самом теле колокольни прорезаны ниши, пропорция окна звона – узкая арка. Арка производила впечатление воздушности. На каменной колокольне, как и на старой деревянной, было тоже пять колоколов: 1-й — 46 пудов и 30 фунтов, 2-й — 9 пудов и 31 фунт, 3?й — 4 пуда, 4-й — 1 пуд, 5-й — 30 фунтов. (Ф40 оп 110 ед.хр.117) Новая каменная ограда на месте деревянной была выстроена в 1828 году.
С 1849 до 1895 года храм был трехпрестольный: главный во имя Архистратига Михаила холодный, и два на хорах теплые: с правой стороны в честь Нерукотворенного образа Спасителя и Ахтырской Божией Матери, а с левой – во имя святых мучеников Софии, Климента и Агафангела.(Ф40, оп. 110, ед.хр. 1129, 1138, 1142, 1144а, 1146, 1148, 1787, 1796) В 1895 году, по благословению епископа Амвросия (Ключарова), был произведен ремонт церкви, были убраны хоры, соответственно убрали и два престола на них. Нужно сказать, что наружный вид церкви сильно пострадал в 1895 году, когда ремонтом искажен был профиль карнизов и вследствие этого они получили грубый вид. Пострадали и купола на церкви и колокольне. Прежде были точно сферические, при замене стропил и обрешетки — стали многогранные. Главка на верхнем барабане вместо круглой была сделана наподобие луковицы. Двухтонная окраска храма была заменена сплошною белою. Прежде белые колонны прекрасно выделялись на темно-красном тоне штукатурки стен. Переделка, будто бы вызванная трещинами от сильного давления тяжелых (400-500 пудов) печей отразилась и на внутреннем виде храма: убраны были с благословения епископа Амвросия не только хоры, но и царские врата, которые "по ветхости" были переделаны. Неоднократно производился ремонт церкви и колокольни."В 1878 году возобновлен иконостас с главной церкви, устроен новый пол, и также устроен и новый престол, который освящен 4-го ноября старанием священника, старосты и прихожан" (Ф40 оп. 110 ед.хр. 1787 лист 199). "как церковь так и колокольня … заново в 1896 году оштукатурена и выбелена" (Ф40 оп. 110 ед.хр. 1799 лист 107).
"В 1900 году был произведен ремонт церкви и колокольни: заново вызлощены кресты и главы, крыши окрашены зеленою краскою. В 1904 году ремонтирован иконостас, окрашен белою краскою и вызлощен. Иконы, находящиеся в иконостасе, написаны вновь. Устроены в иконостасе так же и новые Царские Врата. Пол в святом Алтаре и на солеи сделан вновь. Внутри храма произведена побелка стен и исправлена штукатурка. В 1905 году во святом Алтаре и во всей церкви окрашен пол, все наружныя и внутренния двери, окна, решетки и четыре киота, стены внизу внутри церкви окрашены масляною краскою. Здания церкви и колокольни очень прочныя. Вокруг церкви устроена прочная, каменная ограда, исправлена и выбелена в 1905 году. Для предания земле умерших имеются требуемые законом особо отведенные кладбища, огорожены забором". (Ф40 оп.110 ед.хр. 1826 лист 144)
Возрождение святыни
Бог поругаем не бывает. И никаким дьявольским козням не дано победить силу Начальника Воинства Небесного — Архистратига Михаила. Нет преград, которые не преодолела бы Вера Христова. Слава Богу, в Ракитном, жили еще люди, которые помнили храм во всей красе. Они желали всей душой, чтобы возродился дом Божий, чтобы воссиял и возвеличился, чтобы собирались в нем прихожане, ведь церковь — это не только здание, а, прежде всего, люди.
В 1989 году храм обрел своих законных хозяев. Строение было передано общине верующих, старостой которых была Анна Харитоновна Бовтрук. Именно она ездила по властным структурам разного ранга с требованиями возродить в церкви богослужения. Власти передали общине старый дом, в котором начали совершать богослужения. Сначала приезжал священник из Новой Водолаги о. Михаил Матвиенко, потом служили о. Иоанн, о Виталий Головко. 28 августа 1991 года назначили в Ракитное иеромонаха Никодима (Сылко). И вот 13 ноября 1991 года в полуразрушенном храме, от которого остались только стены, была отслужена первая после многих лет забвения Божественная литургия, было положено начало возрождения духовной жизни в селе. А год спустя 19 сентября 1992 года, Ракитное впервые после долгого перерыва отмечало праздник — Воспоминание чуда Архистратига Михаила. Службу служил митрополит Харьковский и Богодуховский Никодим при большом стечении верующих со всей округи.
Благодаря особой духовной энергии, искренней вере настоятеля храма, о. Никодима, люди стали понимать, что не хлебом единым жив человек. И началось возрождение этой древней святыни. Взялись за возрождение как говорят "всем миром". Ракитному везло на людей, горевших желанием помочь богоугодному делу. Помогали жители не только Ракитного, но и Новой Водолаги, Ватутино, Харькова, школьники, студенты местного училища во главе с директором и преподавателями, учителя, солдаты ближайших воинских частей Д-0050 и МВД. Зачастую старушки отдавали на храм последние копейки. Общине были возвращены лишь стены храма. С помощью местного колхоза, председателем которого был Алексей Тимофеевич Бережной, восстановили крышу, выполнили новый иконостас, пол, оконные переплеты. А потом появились у храма помощники — спонсоры. Словно Господь призвал сюда, в Ракитное, людей неравнодушных, щедрых сердцем, богатых душою.
Когда в обновленной Украине стали возрождаться национальные традиции, вырос интерес к украинской культуре, приехала в село из Харькова Екатерина Михайловна Мезенцева. Она организовала в школе детский ансамбль украинской песни и танца. Ездили юные ракитяне с выступлениями по Украине, были даже в Прибалтике. Большая часть денег, заработанных Екатериной Михайловной, была пожертвована на возрождение храма. Также был создан детский хор, разучивающий церковные песнопения.
Трудно переоценить ту помощь, которую оказала в восстановлении храма харьковский предприниматель, а ныне вице-президент Всемирной лиги меценатов Галина Ивановна Подопригора. Случай привел ее в храм в марте 1993 года. Удивил, восхитил храм Галину Ивановну. Она оплатила работу штукатуров, установила за свой счет ограду вокруг церкви, скульптуры ангелов в ограде, положила у входа плитку. На ее средства закупили ковры и другое убранство храма. Церковную утварь покупала сама община. Несколько уникальных икон передал храму ныне покойный настоятель харьковской церкви Озерянской иконы Божией Матери отец Николай Бараненко. Община этого храма в числе первых перечислила значительную сумму на реставрацию ракитянской церкви. Также большую помощь оказали: Благовещенский кафедральный собор г. Харькова, Иоанно-Усекновенский храм г. Харькова, государственная карантинная служба защиты растений во главе с начальником Ларисой Ивановной Кравченко, АО "АДИС" директор которого Сергей Николаевич Русинов, Новоселовский горнообогатительный комбинат во главе с директором Николаем Владимировичем Оседця.
После открытия храма сделано многое: заменена кровля, выполнены новый иконостас, пол, оконные переплеты, храм оштукатурен снаружи и внутри, расписан алтарь, ограждена территория, приобретена необходимая церковная утварь.
Обновился Свято-Архангело-Михайловский храм, а его купол увенчал позолоченный крест.Строение расположено так, что и первый утренний солнечный луч играет позолотой креста, и последний, вечерний, когда уже все село окутано ночным полумраком, зажигает над миром этот символ. Что тут особенного? Что особенного в том, как люди, подобно пчелам в погожий летний день, несли в свой божественный улей кто сколько смог и восстановили величественный храм? Современный человек на духовном распутье ищет чуда, желая, подобно Фоме неверующему, собственными перстами коснуться ран Христа, увидеть воскресшего Лазаря, получить кусок от пяти хлебов. Это смогло бы развеять его скепсис. А между тем, Бог постоянно и повсеместно являет свою чудесную волю в большом и малом. Достаточно вспомнить о количестве восстановленных и вновь построенных храмов в стране, вовсе пока не процветающей. Это ли не чудо? Вот так случилось и в Ракитном.
Современная жизнь прихода
Преобразился Архангело-Михайловский храм. Конечно, многое утрачено навсегда. И далеко до его благолепия времен Куликовских, но царит в нем молитвенная атмосфера духовности. Ни традиция, прерванная в советское время, ни государственные установления, ни карьерные интересы не ведут сегодня человека в храм. Ведет вера, искреннее стремление к Богу.Отрадно, что сюда постоянно приходят не только люди пожилые, но и зрелые, и молодые. Родители приводят своих детей. Это значит, что в мире, наполненном греховностью, безбожием, ересями, все новые и новые души находят путь к истине, воспринимая блеск креста на куполе Храма как свет некоего "маяка" в темном, неспокойном житейском море.
Храм в Ракитном стал Домом молитвы не только для ракитян. В его общине — жители Харькова и соседних сел. Слова Спасителя: "Да любите друг друга" стали основой взаимоотношений прихожан. Здесь все братья и сестры, одна православная семья. В храме совершается годичный круг богослужений. Всенощное бдение накануне воскресных дней, двунадесятых и великих праздников начинается в летнее время в 15.00, а в зимнее — в 14.00. Божественная Литургия в воскресные и праздничные дни начинается 9.00. Особенно благолепно и торжественно проходят дни празднования престольного праздника 21 ноября, а также день воспоминания Чуда Архистратига Михаила 19 сентября. Совершаются таинства крещения, венчания, исповеди, причащения, отпевание и поминовение усопших, молебны.
Современный человек, в силу исторических обстоятельств, мало знаком со священным Писанием, историей христианства, сутью тех или иных богослужений. В таких условиях наиболее эффективный путь веры — от сердца к сердцу. Но и самый трудный, ибо должно найтись одно, от которого зажгутся верой сотни сердец. Отец Никодим, несмотря на большую занятость: службы, требы, участие в работе исполкома сельского совета и многие другие пасторские заботы, никогда не откажет в беседе, посетит больного на дому. Глядя на его служение Господу и людям, немало молодых прихожан избрали священнический путь. Своим наставником считают игумена Никодима бывшие прихожане, а ныне священнослужители: иеромонах Нестор (Петренко), иеромонах Глеб (Свидло), иеродиакон Андрей (Пашко), иерей Константин Селензнев, протоиерей Вадим Галкович, иерей Вячеслав Коваль. Настоятель не обходит стороной местную общеобразовательную школу, аграрный лицей, часто встречается с военнослужащими.
Предмет особой гордости прихода — воскресная школа, в которой преподают педагоги Любовь Горбань и Валентина Ярошенко. Ее воспитанники Лариса Маловичко, Валентин Полупан, Игорь, Виталий и Роман Горбань, Дима Нестеренко, Борис Пелих, Светлана Устименко, Кириена и Богдан Авжабаровы и другие в свободную минуту спешат в храм. Пример им подают старшие. Молитвенное настроение помогает создавать хор, состоящий из Клавдии Молдован, Галины Донец, Ирины Нестеренко, Ирины Авжабаровой, Светланы Долгих, Татьяны Маловичко, Мелании Николаевой, Валентины Ткаченко, Наталии Горбуновой, Наталии Ходаковой, Валерия Ткаченко и Нины Белобровой.
Архистратиг Михаил чудесным образом спас от затопления христианский храм в городе Хонех. "Чудо, явленное в Ракитном". Так говорят все, кто знаком с историей строительства, полувекового забвения и возрождения Свято-Архангело-Михайловского храма. Храм возродился в красоте и благолепии, стал душой и гордостью села, а вместе с ним с молитвой и покаянием возрождаются наши души.
Святі Ангели живуть на Небі, у світі невидимому, духовному. Шанування святих у церкві настільки ж древнє, як і сама Церква. У Старому Завіті пророк Мойсей, який отримав від Бога заповіді, в той же час прийняв від Нього наказ поставити у Святая Святих золоті зображення Херувимів. (Вих. 37, 7-9). З давніх часів прославлений своїми чудесами Архангел Михаїл на Русі. Наші глибоко віруючі предки боялися перед Анголами, бо через них нам особливо допомагає Бог. У подяку будували храми на честь Небесних Вісників.
Один з таких храмів в ім'я Святого Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних побудований в селі Рокитному Нововодолазького району Харківської області. У 2005 році виповнилося 200 років від дня освячення храму. Ця церква в стилі класицизму була побудована в 1805 році, стараннями боголюбивої полковника Михайла Матвійовича Куликівського (1756-12.03.1832). На старих, ще дореволюційних фотографіях зліва від неї видно дзвіниця, яка не збереглася. "Архітектура споруди лаконічна, виразна і монументальна. Двох'ярусне дзвіниця, зведена одночасно з церквою, втрачена. Пам'ятник - один з кращих споруд подібного типу на українській землі". Це цитата з книги "Пам'ятки містобудування і архітектури Української РСР" (т.4, Київ с. 116).
Крізь століття, що пронеслися над цією землею вогняними вихорами воєн, руйнувань, гонінь знову і знову ламає все те, що з любов'ю до Бога і рідної землі створив людей в історично короткі моменти затишшя, - крізь усе це пройшов храм, як символ незнищенного прагнення людини до духовним вершин, як пам'ять про душі і руках його будівельників - місцевих жітелей.Юбілейная дата - привід заглянути у минуле.
Село Рокитне - точка на карті Слобожанщини
Село розташоване Рокитне на лівому березі річки Мжа, в п'ятнадцяти кілометрах від районного центру Нова Водолага, в трьох кілометрах від залізничної станції
Ордівка і в п'яти кілометрах від того дорогого кожному християнинові слобідського краю місця, де з'явилася ікона Божої Матері Озерянська.
Красиве, мальовниче село, затишно розташувалося на пагорбі, оточене роздоллям полів і тінистих лісом. Ці землі з давніх часів приваблювали до себе людей. Саме тут проходив колись край землі православної. На південному сході за річкою Мжой (Межа) панував мусульманство, язичництво. Розлом вер робив небезпечної життя будь-якої християнина на берегах цієї тихої і мальовничої річки. Разом з тим, козаки-переселенці з Правобережної України йшли не тільки від економічного і національного гніту польської шляхти, але, може бути, в першу чергу від гніту католицького. Наші далекі предки селилися тут ще за часів правління царя Олексія Михайловича, батька Петра I.
Переселенці з Правобережної українських земель засновували свої слободи, села, хутори, міста на роздоріжжі Дикого поля, що межує з Росією, Річчю Посполитою та Кримським ханством. Сюди ж тікали з-під гніту кріпосництва російські селяни, в основному з Черноземья. Так народжувалася Слобідська Україна. Заселення Слобожанщини супроводжувалося боротьбою з набігами татар. Цим була викликана необхідність будівництва укріплених ліній фортець: Бєлгородської, Ізюмської, Української. Дослідник історії Слобожанщини Дмитро Багалій згадував великі набіги татар на Слобожанський землю, що мали місце в 1680 і 1691 роках. Татари нападали ордами, що налічує до п'яти тисяч чоловік. У 1680 році козаки на чолі з полковником Григорієм Донцем розбили татар під Харковом. У 1687 році Григорій Донець завдав удару по Азовської орді, яка палила і руйнувала населені пункти Харківського і Ізюмського козацьких полків. Але в 1689 році татарам вдалося зруйнувати Нову Водолагу. У ті роки для оборони південних кордонів Російської держави були зведені фортеці: Цареборисів, Савінський, Балаклія, Лиман, Зміїв, Соколов, Валки, Новий Перекоп, Вільшани, Водолага та ін У ході будівництва цієї Нової лінії козаки Харківського полку під керівництвом Григорія Донця зміцнили слободи Нова і Стара Водолага острогами.
Тим острогами (фортецями) поступово виникали нові поселення. Так народилася і слобода Рокитне. Назва походить від слова "Рокита" (верба); зарості рокити поширені в долинах і берегах річки Мжа. Дмитро Багалій писав, посилаючись на відомості 1749 про окружних козацьких землях, що в семи верстах від Мерефи було засноване село Рокитне років п'ятдесят тому. Значить, Рокитне засновано у 1699 році. Цю дату називають і дані, представлені Інститутом історії України. Втім, і Д. Багалій, і інші джерела називають засновником села полковника Григорія Донця, який, як відомо, помер у 1690 році. Після його смерті Харківський полк очолив молодший син - Федір Григорович Донець-Захаржевський. Цю посаду він займав до своєї смерті в 1705 році. Якщо дата виникнення Рокитне 1699 - відповідає дійсності, то засновником села слід вважати Федора Донець-Захаржевського. Відомо, що після його смерті Рокитному володіла вдова полковника і син Іван Федорович.
У 1711 році під час Прутського походу Петра I у свиті князя Дмитра Костянтиновича Кантеміра, молдавського дворянина, на Слобожанщину прибув Прокопій Куликівський. Волох за походженням, він стає Харківським полковником. Прокопій Куликівський був родоначальником знаменитого слобожанського роду Куликовських. А родовим маєтком Куликовських впродовж півтора століть було Рокитне. Земельною власністю Прокопій Куликівський був нагороджений грамотою Петра I. Після смерті полковника маєток і сусіднє село Бірки успадкували його сини Юрій Прокопович і Матвій Прокопович Куликівський. Власники Рокитне - вдова Донець-Захаржевського і його син Іван продали село Липецькому сотникові Черняку. А після смерті сотника до 1746 року Рокитному володіла його вдова, яка вийшла заміж за підполковника Куликівського і передала село у спадок чоловікові.
В 1778 році Рокитне налічувало вже 93 двору, де проживало Черкас (українців): чоловіків 507, жінок 510 душ. В "Межовий книзі земельної володіння Валківського повіту" детально перераховується, які дерева росли тоді в лісі: сосни, ялини, дуби, клени, берези та інші породи. У лісі водилися ведмеді, вовки, дикі кабани, лисиці, горностаї, куниці, лосі, козулі, тетерева, глухарі, перепели. Південна межа села проходила по річці Мжа, а північна - по річці Мокра Рокитна, від якої залишилася тільки назва села, розташованого в чотирьох кілометрах від Рокитне. А в тих річках водилися соми, судаки, лящі, лини і ще десяток видів риб. На 1085 десятин орної землі жителі Рокитне вирощували пшеницю, просо, ячмінь, овес, буряк, морква, редьку, капусту, горох, картоплю, брукву, огірки, баштанні та інші культури. Населення займалося хліборобством, городництвом, баштанництва та садівництвом. А взимку - ткацтвом з овечої вовни і конопель, лозоплетінням, гончарством, ковальським промислом і рукоділлям. У ті часи у вересні в Рокитному проходили щорічні ярмарки, які збирали купців і населення з усієї округи. У 1761 році Військова колегія призначила Харківським полковником Матвія Куликовського. А в 1767 році після ліквідації козачих полків він став ватажком харківського дворянства. Син Матвія Прокопович - Михайло Матвійович - був полковником, Валківським предводителем дворянства. Саме він успадкував після смерті батька Рокитне.
Історія роду дворян Куликовських
Родоначальником знаменитого слобідсько-українського роду Куликовських був Прокопій Куликівський (II половина XVII? - 1727?), Який походив з молдавського дворянства і виїхав до Російської імперії під час Прутського походу Петра I у 1711 році в свиті князя Дмитра Костянтиновича Кантеміра. Рід останнього, спалахнувши в історії російської словесності ім'ям поета Антіоха Кантеміра, тихо згасає в нікому невідомій Рогані. По містах і селах великою православної імперії розходяться в пошуках служби, слави і багатства родовиті біженці. Авторитет Прокопія Куликівського в оточенні князя Кантеміра, судячи з усього, був дуже високий, а служба його досить високо цінувалася царським урядом, оскільки вже у наступному 1712 він обіймав високу посаду Харківського полковника, незважаючи на те, що харківська старшина висловлювала своє невдоволення таким призначенням . Служба Прокопія Куликівського була винагороджена грамотою Петра I на земельну власність, що значно розширився, завдяки енергійності полковника.
З потомства Прокопія Куликівського відомо три сини. Старший - Костянтин Прокопович Куликовський - загинув у 1719 році за нез'ясованих обставин. Другий син П. Куликівського - Юрій Прокопович Куликовський - по грамоті Петра I від 1727 (ймовірно в цьому році або напередодні помер його батько) успадкував усі маєтки батька. Він був живий ще в 1779 році, але згідно опису Харківського намісництва значиться лише чомусь власником с. Бірки. Найімовірніше, що батьківське спадщину було поділено між ним і молодшим братом - Матвієм Прокопович Куликівський (1711 - кінець XVIII століття), найбільш відомим із спадкоємців Харківського полковника. Матвій Прокопович Куликівський був останнім Харківським полковником (1761), а після ліквідації полкового поділу Слобожанщини обраний предводителем дворянства Харківської округи, що свідчило про його великий авторитет у середовищі українського дворянства.
До цього часу Куликівський були однією з найбагатших сімей Слобідської України і міцно утвердилися серед української аристократії. Цьому значною мірою сприяли і два шлюби Матвія Куліковского.Первим шлюбом Матвій Прокопович був одружений на Пелагеї Степанівні Родзянко, дочки Хорольського сотника (1723-1735) і Миргородського полкового обозного (1735), тобто людини, що займав високі посади серед козацької старшини. Рід Родзянок належав до самих верхів малоросійської старшинської еліти і був пов'язаний спорідненістю з такими старовинними пологами, відомими ще в період Хмельниччини, як Матроси, Костенецький, Бороздни, Оболонські, Свічки і ряд інших. Рідна сестра дружини Куликівського - Тетяна Степанівна - була дружиною генерального судді Дем'яна Васильовича Оболонського. Перша дружина Куликівського - Пелагея Степанівна - померла, очевидно, у молодому віці, оскільки у 1746 році Матвій Прокопович одружився вдруге з удовою липецького сотника Черняка, яка і принесла йому в посаг с. Рокитне, що стало родовим маєтком Куликовських.
До кінця XVIII століття в описі Харківського намісництва цей населений пункт названий слободою, в якій проживало 459 душ. Крім Рокитне Матвій Прокопович Куликівський володів с. Миколаївка Валківського округу (157 душ) і селом Чепель Ізюмського коміссарства (463 душі), а також одним з п'яти приватновласницьких цегляних заводів Слобожанщини. Куликівський, як іноземні дворяни, були внесені до 4-у частину "Дворянській родовідної книги Харківського намісництва", оскільки відбувалися з Валахії та їхній рід був відомий там до 1600 року. (В цю книгу внесені всі дворяни іноземного походження, що проживали і мали землі на Слобожанщині). Умовою включення в Родовід книгу була наявність до 1600 року дворянства у предків, що нині живуть в межах імперії представників тепер українського роду. Права їх повинні були бути обов'язково підтверджені в Герольдії, як і герб, що належить раніше роду і на який тепер вони тепер мали право в Російській імперії, як її дворяни, іноземного походження.
Наступні покоління Куликовських ще більше зміцнили зв'язок свого роду з українською елітою. Дочка Матвія Куликовського - Мавра Матвіївна - була другою дружиною бунчукового товариша Василя Андрійовича Полуботка (? - 28/29.VI.1769). В.А. Полуботок - це онук наказного гетьмана та чернігівського полковника, українського національного героя Павла Леонтійовича Полуботка. Через сестру Василя Андрійовича - Парасковію Андріївну Полуботок (в заміжжі КОРОБІВСЬКИЙ) - рід Куликовських поріднився ще з низкою знаменитих в історії України пологів: Білуха-Кохановськім, Іваненка, Капніста, Муравйовим-Апостолом і ін Мавра Матвіївна Полуботок була відома своєю добродійністю. Так у 1808 році вона пожертвувала 2000 рублів (на ті часи величезні гроші) на Новгород-Сіверську гімназію. Син М.П. Куликівського - Михайло Матвійович полковник, Валківський повітовий предводитель дворянства успадкував після батька Рокитне.
Маєток Куликовських в с. Рокитному - перлина російського класицизму
Михайло Матвійович Куликовський службу почав з 1769 року в чині сержанта. З 1803 по 1816 рр.. предводитель Валківського повітового дворянства. Саме йому належала честь капітального перебудови маєтку батька. Він звів нову садибу - розкішний одноповерховий будинок з колонадою у доричному стилі, лоджіями, флігелем.
Архітектор Г. Лукомський, подорожуючи по Слобожанщині в перші роки ХХ століття, був у захваті від садибою Куликовських. У своїй книзі "Старовинні садиби Харківської губернії", виданої в Петрограді в 1917 році, Г. Лукомський пише: "За своєю архітектурою будинок виробляє надзвичайно приємне враження. З обох сторін прикрашений колонадою, він дуже логічний і затишний за планом".
Доричні канелірованние колони, колонади утворюють ряд подовжених лоджій, витончені вікна подовжених пропорцій, чудові модульні карнизи. Будинок поставлено на дуже низький цоколь, тому пропорції його мали затишний характер. Вдалий обробка бічних виступаючих частин рустами і пілястрами. Всередині гарні стулки дверей і прекрасні внутрішні старовинні віконниці. Крім панського будинку, Михайло Матвійович побудував стайні, псарню, пташник, оранжерею, обори, виїзну майданчик. Біля будинку було розбито величезний сад з терасами, ставками і альтанками. Садибу прикрашали дубовий гай і парк, де росли дивовижні дерева, в тому числі багато рідкісних хвойних порід.
Дружиною М.М. Куликівського була дочка генерал-лейтенанта Антона Злотницький-Людгарда. Діти його від першого шлюбу: Олександр (1798), Варвара (1800) була одружена з артилерійським поручиком Іваном Андрійовичем Зарудним, Анна (1804), Марія (1805), Єлизавета (1807). Діти від другого шлюбу: Софія (1810) в заміжжі Хлопову, Олена (1812) в заміжжі Перекрестова-Осипова, Єлизавета (1813). Софія Хлопову згадується в клірових відомості за 1849: "Від поміщиці полковниця Софії Хлопову безкорисливо доставляються для Богослужіння просфори пристойним". (Ф40 оп 110 ед.хр. 1129)
Сумна історія маєтку Куликовських. Після смерті М.М. Куликівського все майно перейшло до його двом дочкам його Хлопову і Пекрестовой-Осипової. Хлопову проміняла Рокитне Андреєву. Останній помер бездітним. Претенденти на село, в т.ч. графиня Ворзелян, не добилися визнання маєтки за ними. Кимось було складено підроблене заповіт, і у результаті маєток як відумерлою, надійшло в казну, передано Міністерству землеробства (близько 1880 року). До цього часу відноситься переробка будівель і, навіть, розкрадання майна. Головний будинок, який відстояв місцевий поміщик П.І. Паліцин, залишився таким же, як раніше. Знесені були вщент триповерховий простий архітектури флігель, стайні, оранжереї. Все це було розібрано на цеглу, діставали його ще з якихось підземних ходів. У будинку була військово-ремонтна канцелярія, потім він служив дачею інституту, пізніше перебралася сюди дитяча колонія. На початку ХХ століття, завдяки старанням генерала Зарудного, тут було відкрито школу садівництва. У 1915 році в ній навчалося 32 людини. Школа співпрацювала з Ракитянський лісництвом, очолюваним лісником Д.А. Данилевським. Звідси в багато куточки Російської імперії відправлялися сіянці і саджанці рідкісних листяних і хвойних порід, в тому числі кримської сосни, кущів, плодових дерев. Більша частина землі в с. Рокитному належала Штабс Ротмістрові Паліцину П.І. (1500 десятин 1810 кв.сажень) і надвірному раднику Олександру Никонович Андрєєву (1396 десятин 780 кв.сажень). Інші землевласники Рокитне: Харківський Потомствений Почесний Громадянин Микита Якимович Павлов (453 десятини 2220 кв.сажень) (зараз його іменем називається один з районів Харкова - Павлівка), Харківської третьої гільдії купець Йосип Іванович Ващенко (395 десятина 3300 кв.сажень), Державний селянин Степан Іванович Бобловскій (173 десятини 1080 кв.сажень). (Ф25, оп 19, ед.хр. 1358, 1359, 1360, 1361, 1362, 1363, 1364) Дочка Куликівського Перекрестова-Осипова в 1851 році володіла винокурнею в с. Рокитному.
Як би не змінювався вигляд садиби, але окрасою її завжди була церква.
Будинок, присвячений Богу
Героїзм боротьби за Слобожанський край був невіддільний від героїзму боротьби за православну віру. Закономірно: скрізь поруч з фортецями військовими виникали фортеці духовні - храми.Первое письмова згадка про Архангело-Михайлівському храмі датується 1712 роком. Скоріш за все, це була дерев'яна церква, тому що нова згадка церкви вказує на її спорудження в 1762 році, яка теж була дерев'яною. Ось як описується церква в клірових відомостях за 1804 "Церква дерев'яна. Побудована 1762 року. Не зовсім міцна. На місці оної твориться кам'яна. Престол один Архангела Михаїла. Дзвіниця дерев'яна, міцна, на ній дзвонів п'ять: 1-й - 14 пудів і 15 фунтів, 2-й - 2 пуди і 2 фунти, третя - 1 пуд і 20 фунтів, 4-й та 5-й за півпуда " . (Ф40 оп 110 ед.хр. 1107)
У 1805 році на кошти полковника Михайла Матвійовича Куликівського була побудована нова церква, кам'яна, освячена 8 листопада (за старим стилем) преосвященним Христофором (Сулима) Єпископом Слобідсько-Українським та Харківським. Нова забудова - справжнє диво архітектури. Зовні храм круглий з двома виступаючими з боку паперті і вівтаря портиками. Перший портик - з виступом, другий - щільніше примикає своїми колонами до тіла будівлі. Вінчає його купол на барабані з прорізаними у ньому вікнами. Григорій Лукомський писав: "Церква пов'язана з будинком в одне архітектурне ціле. Композиція її дуже благородна і красива". Храм був дуже багато прибраний. Інтер'єр прикрашали: решітка аналоя в стилі ампір, велике срібне панікадило, маленьке панікадило в стилі бароко Єлизаветинського, місцеві ікони в старовинних різьблених рамах (очевидно місцевих шкіл), лик Спасителя, типу Гвідо Рені, в срібному окладі. Іконостас був синій з золотими смугами (пізніше весь позолочений). Замість ікони "Таємна вечеря" була зірка, замість "Голгофи" - "Господь Саваот". Пізніше ці ікони були заміни іншими. Треба відзначити, що всередині церкви були поховані ряд осіб з роду Куликовських і їм були поставлені пам'ятники-надгробки.
Ще граціозні була зведена поруч храму в 1827 році двох'ярусна кам'яна дзвіниця. Перший її ярус оточували колони, другий - прикрашали плоскі пілястри. У самому тілі дзвіниці прорізані ніші, пропорція вікна дзвону - вузька арка. Арка справляла враження легкості. На кам'яній дзвіниці, як і на старій дерев'яній, було теж п'ять дзвонів: 1-й - 46 пудів і 30 фунтів, 2-й - 9 пудів і 31 фунт, 3? Ї - 4 пуди, 4-й - 1 пуд, 5 -й - 30 фунтів. (Ф40 оп 110 ед.хр.117) Нова кам'яна огорожа на місці дерев'яної була збудована в 1828 році.
З 1849 до 1895 року храм був трипрестольний: головний в ім'я Архістратига Михайла холодний, і два на хорах теплі: з правого боку на честь нерукотворною образу Спасителя і Охтирської Божої Матері, а з лівого - в ім'я святих мучеників Софії, Климента і Агафангела. ( Ф40, оп. 110, ед.хр. 1129, 1138, 1142, 1144а, 1146, 1148, 1787, 1796) У 1895 році, з благословення єпископа Амвросія (Ключарова), було проведено ремонт церкви, були прибрані хори, відповідно прибрали і два престоли на них. Потрібно сказати, що зовнішній вигляд церкви сильно постраждав в 1895 році, коли ремонтом спотворений був профіль карнизів і внаслідок цього вони отримали грубий вигляд. Постраждали і куполи на церкві і дзвіниці. Перш були точно сферичні, при заміні крокв і решетування - стали багатогранні. Главку на верхньому барабані замість круглої була зроблена на зразок цибулини. Двотонний забарвлення храму була замінена суцільний білою. Перш білі колони чудово виділялися на темно-червоному тоні штукатурки стін. Переробка, нібито викликана тріщинами від сильного тиску важких (400-500 пудів) печей відбилася і на внутрішньому вигляді храму: прибрані були з благословення єпископа Амвросія не тільки хори, але і царські врата, які "по старості" були перероблені. Неодноразово проводився ремонт церкви та дзвіниці. "У 1878 році відновлено іконостас з головної церкви, влаштований нову підлогу, і також влаштований і новий престол, який освячений 4-го листопада старанням священика, старости і парафіян" (Ф40 оп. 110 ед.хр. 1787 лист 199). "Як церква так і дзвіниця ... заново в 1896 році обштукатурена і вибілена" (Ф40 оп. 110 ед.хр. 1799 лист 107).
"У 1900 році було проведено ремонт церкви і дзвіниці: заново визлощени хрести і голови, дахи пофарбовані зеленою фарбою. У 1904 році ремонтував іконостас, пофарбований білою фарбою і визлощен. Ікони, що знаходяться в іконостасі, написані знову. Влаштовані в іконостасі так само і нові Царські Врата. Підлога в святому вівтарі і на солії зроблений знову. Усередині храму проведена побілка стін і виправлена штукатурка. У 1905 році у святому вівтарі і у всій церкви забарвлений підлогу, всі наружния і внутрішні двері, вікна, решітки та чотири кіота, стіни внизу усередині церкви пофарбовані масляною фарбою. Будинки церкви і дзвіниці дуже прочния. Навколо церкви влаштована міцна, кам'яна огорожа, виправлена і вибілена в 1905 році. Для надання землі померлих є необхідні законом особливо відведені кладовища, обгороджені парканом ". (Ф40 оп.110 ед.хр. 1826 лист 144)
Відродження святині
Бог осміяний бути не може. І ніяким диявольським підступам не дано перемогти силу Начальника Воїнства Небесного - Архістратига Михаїла. Немає перешкод, які не подолала б Віра Христова. Слава Богу, в Рокитному, жили ще люди, які пам'ятали храм у всій красі. Вони бажали всією душею, щоб відродився Божого дому, щоб засяяло і звеличився, щоб збиралися в ньому парафіяни, адже церква - це не тільки будівля, а, перш за все, люди.
У 1989 році храм знайшов своїх законних господарів. Будівля була передана громаді віруючих, старостою яких була Анна Харитонівна Бовтрук. Саме вона їздила по владних структур різного рангу з вимогами відродити в церкві богослужіння. Влада передали громаді старий будинок, в якому почали здійснювати богослужіння. Спочатку приїжджав священик з Нової Водолаги о. Михайло Матвієнко, потім служили о. Іоанн, про Віталій Головко. 28 серпня 1991 призначили в Рокитне ієромонаха Никодима (Силка). І ось 13 листопада 1991 року в напівзруйнованому храмі, від якого залишилися тільки стіни, була відслужена перша після багатьох років забуття Божественна літургія, було покладено початок відродження духовного життя в селі. А рік по тому 19 вересня 1992, Рокитне вперше після довгої перерви відзначало свято - Спогад дива Архистратига Михаїла. Службу служив митрополит Харківський і Богодухівський Никодим при великому скупченні віруючих з усієї округи.
Завдяки особливій духовної енергії, щирій вірі настоятеля храму, о. Никодима, люди стали розуміти, що не хлібом єдиним живе людина. І почалося відродження цієї древньої святині. Взялися за відродження як кажуть "усім світом". Рокитному щастило на людей, що горіли бажанням допомогти богоугодній справі. Допомагали жителі не тільки Рокитне, але і Нової Водолаги, Ватутіне, Харкова, школярі, студенти місцевого училища на чолі з директором та викладачами, вчителі, солдати найближчих військових частин Д-0050 та МВС. Найчастіше бабусі віддавали на храм останні копійки. Громаді були повернуті лише стіни храму. За допомогою місцевого колгоспу, головою якого був Олексій Тимофійович Бережний, відновили дах, виконали новий іконостас, підлогу, віконні палітурки. А потім з'явилися біля храму помічники - спонсори. Немов Господь покликав сюди, в Рокитне, людей небайдужих, щедрих серцем, багатих душею.
Коли в оновленій Україні стали відроджуватися національні традиції, зріс інтерес до української культури, приїхала в село з Харкова Катерина Михайлівна Мезенцева. Вона організувала в школі дитячий ансамбль української пісні і танцю. Їздили юні ракітяне з виступами по Україні, були навіть в Прибалтиці. Більша частина грошей, зароблених Катериною Михайлівною, була подарована на відродження храму. Також був створений дитячий хор, розучували церковні піснеспіви.
Важко переоцінити ту допомогу, яку надала у відновленні храму харківський підприємець, а нині віце-президент Всесвітньої ліги меценатів Галина Іванівна Подопригора. Випадок привів її до храму в березні 1993 року. Здивував, забрав храм Галину Іванівну. Вона сплатила роботу штукатурів, встановила за свій рахунок огорожу навколо церкви, скульптури ангелів в огорожі, поклала біля входу плитку. На її кошти закупили килими та інше оздоблення храму. Церковне начиння купувала сама громада. Кілька унікальних ікон передав храму нині покійний настоятель харківської церкви Озерянської ікони Божої Матері отець Микола Бараненко. Громада цього храму в числі перших перерахувала значну суму на реставрацію Ракитянський церкви. Також велику допомогу надали: Благовіщенський кафедральний собор м. Харкова, Іоанно-Усікновенського храму м. Харкова, державна карантинна служба захисту рослин на чолі з начальником Ларисою Іванівною Кравченко, АТ "АДІС" директор якого Сергій Миколайович Русинів, Новоселівський гірничо-збагачувальний комбінат на чолі з директором Миколою Володимировичем Оседця.
Після відкриття храму зроблено багато: замінена покрівля, виконані новий іконостас, підлогу, віконні палітурки, храм оштукатурений ззовні та всередині, розписаний вівтар, огороджена територія, придбана необхідна церковне начиння.
Оновився Свято-Архангело-Михайлівський храм, а його купол увінчав позолочений крест.Строеніе розташоване так, що й перший ранковий сонячний промінь грає позолотою хреста, і останній, вечірній, коли вже все село оповите нічним півмороком, запалює над світом цей символ. Що тут особливого? Що особливого в тому, як люди, подібно бджолам в погожий літній день, несли в свій божественний вулик хто скільки зміг і відновили величний храм? Сучасна людина на духовному роздоріжжі шукає дива, бажаючи, подібно Хомі невіруючій, власними перстами торкнутися ран Христа, побачити воскреслого Лазаря, отримати шматок від п'яти хлібів. Це змогло б розвіяти його скепсис. А між тим, Бог постійно і повсюдно являє свою чудову волю у великому і малому. Досить згадати про кількість відновлених і знову побудованих храмів у країні, зовсім поки не процвітаючою. Чи це не диво? Ось так сталося і в Рокитному.
Сучасне життя приходу
Перетворився Архангело-Михайлівський храм. Звичайно, багато чого втрачено назавжди. І далеко до його красу часів Куликовських, але панує в ньому молитовна атмосфера духовності. Ні традиція, перервана в радянський час, ні державні встановлення, ні кар'єрні інтереси не ведуть сьогодні людини в храм. Веде віра, щире прагнення до Богу.Отрадно, що сюди постійно приходять не тільки люди похилого віку, а й зрілі, і молоді. Батьки приводять своїх дітей. Це означає, що у світі, наповненому гріховністю, безбожництво, єресями, все нові й нові душі знаходять шлях до істини, сприймаючи блиск хреста на куполі Храму як світло якогось "маяка" в темному, неспокійному житейському морі.
Храм в Рокитному став Будинком молитви не тільки для ракітян. У його громаді - жителі Харкова і сусідніх сіл. Слова Спасителя: "Так любіть один одного" стали основою взаємовідносин парафіян. Тут всі брати і сестри, одна православна родина. У храмі відбувається річний коло богослужінь. Всенічне бдіння напередодні недільних днів, дванадесятих і великих свят починається в літній час в 15.00, а в зимовий - о 14.00. Божественна Літургія у недільні та святкові дні починається 9.00. Особливо благоліпний і урочисто проходять дні святкування престольного свята 21 листопада, а також день спогади Дива Архістратига Михайла 19 вересня. Здійснюються таїнства хрещення, вінчання, сповіді, причастя, відспівування і поминання покійних, молебні.
Сучасна людина, в силу історичних обставин, мало знайомий зі священним Писанням, історією християнства, суттю тих чи інших богослужінь. У таких умовах найбільш ефективний шлях віри - від серця до серця. Але й найважчий, бо має знайтися одне, від якого запаляться вірою сотні сердець. Отець Никодим, незважаючи на велику зайнятість: служби, треби, участь у роботі виконкому сільської ради і багато інших пасторські турботи, ніколи не відмовить у бесіді, відвідає хворого на дому. Дивлячись на його служіння Господу і людям, чимало молодих парафіян обрали священичий шлях. Своїм наставником вважають ігумена Никодима колишні парафіяни, а нині священнослужителі: ієромонах Нестор (Петренко), ієромонах Гліб (Свідло), ієродиякон Андрій (Пашко), ієрей Костянтин Селензнев, протоієрей Вадим Галковіч, ієрей В'ячеслав Коваль. Настоятель не обходить стороною місцеву загальноосвітню школу, аграрний ліцей, часто зустрічається з військовослужбовцями.
Предмет особливої гордості парафії - недільна школа, в якій викладають педагоги Любов Горбань і Валентина Ярошенко. Її вихованці Лариса Маловічко, Валентин Полупан, Ігор, Віталій і Роман Горбань, Діма Нестеренко, Борис Пелих, Світлана Устименко, Кіріена і Богдан Авжабарови та інші у вільну хвилину поспішають до храму. Приклад їм подають старші. Молитовний настрій допомагає створювати хор, що складається з Клавдії Молдован, Галини Донець, Ірини Нестеренко, Ірини Авжабаровой, Світлани Долгих, Тетяни Маловічко, Меланії Ніколаєвої, Валентини Ткаченко, Наталії Горбунової, Наталії Ходакова, Валерія Ткаченко та Ніни Бєлоброва.
Архістратиг Михайло чудесним чином врятував від затоплення християнський храм у місті Хонех. "Чудо, явлене в Рокитному". Так говорять усі, хто знайомий з історією будівництва, піввікового забуття і відродження Свято-Архангело-Михайлівського храму. Храм відродився у красі та оздобах, став душею і гордістю села, а разом з ним з молитвою та покаянням відроджуються наші душі.
